Я ніколи не думала, що буду жити під час війни... ніколи не думала.. Досить ілюзій, війна є і сама справжня, єдина різниця між іншими війнами - без купи жертв.... поки. Я до кінця не знаю, що відбувається на сході, як і не знала, що відбувалось у Криму. Нас відрізали. Відрізали інформаційно, щоб більшість українців думали, ніби, усе нормально. Інформація про штурми, захоплення української військової техніки, про загиблих - доходить якось відривками, а може, то мій мозок усе фільтрує, бо втомився... втомився чекати, коли в моє місто введуть танки, абудинки почнуть бомбити з неба. Я втомилась.
Мені боляче і сумно, що мою країну зливають політики, що її давно поділили "власть имущие", просто нам забули про це сказати. Я не знаю, що робити і куди тікати, я не хочу жити в окупації росіян і це чесно, але я одна, так само як багато інших таких неозброєних українців - ми нічого вирішити не можемо. Пхатись на загарбника з виделками, ножами, щонайменше тупо. Є надія на коктейлі молотова, але кулі проти коктейлів.... самі розумієте.
Мені боляче від того, що українцям не дали права захищати себе, свої родини та будинки. У мене не має зброї, нема її і в коханого чоловіка. На руках мільйон дозволених рушниць. Напротивагу 47 мільйонам українців. Тому, коли оккупант буде входити в моє місто, його ніхто не зможе захистити. Ті, хто пережив війну в Югославії знають, що без зброї ти - ніхто. Надії на війська та міліцію - нема.
Про війну я дізналась з книжок і кінохронік, а ще до нас приходили ветерани, розповідали про жахи. Я сподівалсь, що це мене ніяк не зачепить, так само сподіваються європейці, просто споглядаючи як мою країну продали і шматують. Їх чекатиме така ж участь, якщо не зупинити загарбника зараз.
Колись в одній книжці я прочитала фразу: "третя світова почнеться тоді, коли покоління, що пам*ятало жахіття другої світової помре".... без коментарів, інформація для роздумів. Від Києва до кордону з Росією 4 години. А "мать городов русских" бандерівцям, фашистам вони точно не залишать.
Я будувала і продовжую будувати плани на майбутнє, але мої мрії мати дітей, подорожувати, рости професійно можуть так і залишитись мріями, якщо почнуть стріляти. Та, що там мрії, моє заплановане на червень весілля, може так і не відбутись... ніколи. Я можу не встигнути розписатись 17 травня, бо захоплення Києва прогнозують на 9... ось так....
А після Великодня я забираю собі котика, маленького такого... шотландського, сірого. А ще хотіла ремонт робити, вибирала кухню молочного кольору. Але зараз я мрію навчитись стріляти влучно і надавати першу медичну допомогу. Було багато планів. Колись. Але їх зруйнувала одна людина, одна країна, якій я вже ніколи цього не пробачу!
Мені боляче і сумно, що мою країну зливають політики, що її давно поділили "власть имущие", просто нам забули про це сказати. Я не знаю, що робити і куди тікати, я не хочу жити в окупації росіян і це чесно, але я одна, так само як багато інших таких неозброєних українців - ми нічого вирішити не можемо. Пхатись на загарбника з виделками, ножами, щонайменше тупо. Є надія на коктейлі молотова, але кулі проти коктейлів.... самі розумієте.
Мені боляче від того, що українцям не дали права захищати себе, свої родини та будинки. У мене не має зброї, нема її і в коханого чоловіка. На руках мільйон дозволених рушниць. Напротивагу 47 мільйонам українців. Тому, коли оккупант буде входити в моє місто, його ніхто не зможе захистити. Ті, хто пережив війну в Югославії знають, що без зброї ти - ніхто. Надії на війська та міліцію - нема.
Про війну я дізналась з книжок і кінохронік, а ще до нас приходили ветерани, розповідали про жахи. Я сподівалсь, що це мене ніяк не зачепить, так само сподіваються європейці, просто споглядаючи як мою країну продали і шматують. Їх чекатиме така ж участь, якщо не зупинити загарбника зараз.
Колись в одній книжці я прочитала фразу: "третя світова почнеться тоді, коли покоління, що пам*ятало жахіття другої світової помре".... без коментарів, інформація для роздумів. Від Києва до кордону з Росією 4 години. А "мать городов русских" бандерівцям, фашистам вони точно не залишать.
Я будувала і продовжую будувати плани на майбутнє, але мої мрії мати дітей, подорожувати, рости професійно можуть так і залишитись мріями, якщо почнуть стріляти. Та, що там мрії, моє заплановане на червень весілля, може так і не відбутись... ніколи. Я можу не встигнути розписатись 17 травня, бо захоплення Києва прогнозують на 9... ось так....
А після Великодня я забираю собі котика, маленького такого... шотландського, сірого. А ще хотіла ремонт робити, вибирала кухню молочного кольору. Але зараз я мрію навчитись стріляти влучно і надавати першу медичну допомогу. Було багато планів. Колись. Але їх зруйнувала одна людина, одна країна, якій я вже ніколи цього не пробачу!
